Читачка Юлія Мороз запитує: «Часто натрапляю на думку, нібито сполучник та не можна вживати сам по собі, а лише тоді, коли є вже і чи й. Чи справді це так?».

Твердження, про яке каже читачка, щодо вживання сполучника та лише в реченні, де вже є і або й, дійсно можна знайти на різноманітних інтернет-ресурсах. Однак воно абсолютно хибне й не відповідає нормі української мови. Очевидно, автори таких матеріалів неправильно інтерпретують можливість уживання сполучника та в реченні зі сполучником і (й) для стилістичної різноманітності й видають це за вимогу вживання та лише в таких реченнях.

Якщо редакція правопису 1990 р. [3] (чинна до 2024 р.) сполучник та своєю увагою фактично оминала, то вже в редакції правопису 2019 р. (чинна) бачимо приклади вживання єднальних сполучників і, та відокремлено в реченнях: «Неподалік вони побачили зелений гай і широку долину і Неподалік вони побачили зелений гай та широку долину» [1, с. 19].

Спростувати розглядуване в питанні твердження можна й численними прикладами з літератури (у всіх цитатах наводимо повні речення): «Я боюся долі… вона так дивиться отим великим та білим оком…» (Леся Українка), «Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь» (Іван Нечуй-Левицький), «То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату» (Панас Мирний), «Їхня родина була невелика: старині двоє та п’ятеро дітей» (Михайло Коцюбинський), «А Михайлик та Олеся: — Ще, ще, дідусю! Так гарно слухати!» (Борис Грінченко), «Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сміху» (Ольга Кобилянська) і т. ін.

Отже, вживання сполучника та в реченні не зумовлене наявністю чи відсутністю сполучника і (й).

Уважаємо за потрібне навести наші застереження щодо правописної норми.

Редакція правопису 1929 р. [4] не містила жодних зауваг щодо вживання або невживання сполучників і, й, та, прийменників у, в; з, із, зі; від редакції 1933 р. [2] і надалі офіційна норма регламентує і вимагає не вживати конкретних із названих сполучників і прийменників у деяких контекстах.

Так, редакція правопису 1990 р. (чинна до 2024 р.) [3, с. 16–19] визначає як обов’язкове вживання і після паузи, яку на письмі позначають крапкою, комою тощо, а також на початку речення; так само регламентує вживання й; вживання у між приголосними, перед в, ф; із перед з, с, ц, ч, ш, щ і т. ін.

Усі ці обмеження цілком штучні й не відповідають ані правописній традиції, ані живій мові, у чому можна переконатися як із численних літературних творів, так і з живого спілкування з носіями.

У редакції правопису 2019 р. [1, с. 19] до згаданих пунктів додано примітку щодо допустимості відхилень унаслідок вимог ритму або через мовні вподобання автора. Фактично це нівелює попередні обмеження. Водночас редакція правопису 2019 р. містить нову безумовну вимогу: вживати тільки і або та (але не й) після букв й, я, ю, є, ї. Така норма також цілком безпідставна й суперечить живій українській мові: «Вербовий частокіл до самого берега прийнявся й пустив од себе широке гілля» (Іван Нечуй-Левицький), «І ніхто того не чує, Не знає й не бачить <…>» (Тарас Шевченко), «<…> потім отець Василь з півчею й старшиною дістався на самий мур до бійниць <…>» (Михайло Старицький) тощо.

Водночас обидві чинні редакції [3, с. 18; 1, с. 19] містять окремі пункти про вживання тільки сполучника і (але не й) для зіставлення понять (день і ніч, батьки і діти) і перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я (Світлана і Єва, Ольга і Йосип). Але й ці жорсткі норми теж не мають підтвердження в реальній мові: «Володар і народ — себто влада й покора; отець і син — тобто батьки й діти; муж і жона, тобто чоловік і жінка <…>» (Павло Загребельний), «Такі протилежні явища, як світле й темне, правда й кривда, воля й неволя, свобода й рабство <…>» (Михайло Драй-Хмара); «Це й я чула» (Ольга Кобилянська), «А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася — та й досі…» (Панас Мирний), «Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні й ясні очі так і крутились на всі боки» (Іван Нечуй-Левицький) і т. ін.

Те саме можна сказати, наприклад, і щодо вимоги не вживати прийменника з перед з, с, ц, ч, ш, щ [3, с. 18–19; 1, с. 19–20]: «Та ось раз, виходячи досить пізно з суду, він здибав Стальського на вулиці» (Іван Франко), «Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами» (Пантелеймон Куліш), «<…> і дівчина Олеся з шитвом сидить» (Борис Грінченко).

Ми вважаємо ці й інші подібні норми за такі, що штучно обмежують і збіднюють мову, не маючи під собою жодних реальних підстав. Тому в кожному такому випадку замість дотримання необґрунтованих офіційних приписів ми рекомендуємо орієнтуватися на вироблювану століттями мовну практику й власне мовне чуття.

1. Український правопис (2019). URL: https://mon.gov.ua/storage/app/media/zagalna%20serednya/05062019-onovl-pravo.pdf (дата звернення: 20.07.2020).
2. Український правопис / Нар. комісаріат освіти УСРР. Харків : Радянська школа, 1933. 94 с.
3. Український правопис / Національна академія наук України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови. Київ : Наукова думка, 2015. 286 с.
4. Український правопис. Харків : Державне видавництво України, 1929. 101 с.